'Боляче, Саша, в порожнє вікно дивитися, а в це просто важко'. Пронизлива історія діда, якого розлучили з онукою

«боляче, саша, в порожнє вікно дивитися, а в це просто важко». пронизлива історія діда, якого розлучили з онукою

Олександр Ципкин:

Після мого поста про війну ряд крамарів експертно порекомендував мені писати тільки про телиць. Ну що ж, ловите про телиць, по найлегші вам, в фіналі вогонь, не пошкодуєте. / Читано в театрі, була в Есквайр в повній версії, на фб не вішати /

Не пам’ятаю, який рік. Я радісно живу на караванної під самим дахом. Ех, було добре. Керування. Дах….

Їжа квартиру не любила, і тому я періодично спускався в окружні шалмани з метою видобутку мамонта. У сусідньому будинку розташувався паб, і там я регулярно переконував себе в корисності для мого здоров’я пива з сосисками. Кабачок невеликий, завсідники пізнавали один одного в обличчя, і незабаром я познайомився з Бінго. Бінго отримав своє прізвисько за те, що постійно говорив «Бінго».Навіть коли йому приносили 0,5. Якщо чесно, я забув, як його звали в реальності. Та це й не важливо. Він був вищий за мене, вже в плечах і ширше в думках. Бінго міркував століттями, як-то ми пили в рюмочної на Пушкінській:

- Ось мене цікавить, Пушкіну зараз важливо, що він наше все, чи ні? Ні, ну правда, ось він там сидить, бухає з Дантесом.

- Чому з Дантесом?

- Ну а з ким ще йому бухати, ні з дружиною ж, Дантес про нього все життя думав, найближчі люди, якщо не брати до уваги дуель, але хто старе згадає? ..

- Розумно.

- Так ось, бухає він з Дантесом, і тут їм новини від нас ранкові, мовляв, Пушкін супермен, а Дантес скотина. Мені от цікаво, це має для них якесь значення чи ні?

- Прости, а чому ти так паришся через це?

- А ти не наздоганяєш?

- Ні.

- Це ж сильно спрощує моє життя. Якщо Пушкіну там все одно, то мені вже поготів можна не напружуватися в спробах залишити слід.

- А ти хочеш залишити слід?

- Я почав про це замислюватися.

- Давно?

- Зранку.

- Важке ранок було?

- Ранок легке, тільки якщо ти дарма живеш. У нормальної людини ранок повинно бути важким. Та ні, ранок було звичайне. Діда тут зустрів. Хочу кімнату свою здати, ось він мене і грузанул.

Я здивувався. Бінго жив у відмінній двокімнатній квартирі в сусідньому зі мною дворі. Вона йому дісталася від бабусі, і для двадцятип’ятирічного історика, який впав у менеджери якійсь безглуздій контори, така житлоплоща повинна була бути межею мрій.

- У сенсі свою квартиру здати?

- Ні, є маза саме здати кімнату.

- Щоб з тобою хтось жив? На хрена?

- Та ти розумієш, тут яке діло. Іду я додому, а в дворі дід гуляє, пристойний такий, в піджаку, окулярах і з паличкою. Бачить мене і питає: «Молода людина, ви не в курсі, тут ніхто квартиру не здає у дворі?» Я спочатку повз вуха пропустив, а потім вирішив, дай дізнаюся, що до чого, думаю, може, здам свою хату та поїду на літо до батьків на дачу «.

- А робота?

- Мені потрібен творчу відпустку.

- Звучить! Є ідеї?

- Ні. У відпустці думав прийдуть. Але з’ясувалося, що дідові квартира потрібна на кілька годин вдень, ну одружений він, я так зрозумів, завів зазноба судячи з усього, готель дорого, а квартирка моя в самий раз.

- Так і сказав?

- Ну, я запитав: «Через баби?» Він каже: «Так», - ніби як вона тут поруч буває, і так всім зручніше. Просив не базікати.

- Ось ти нетактовне і не говориш, як я подивлюся.

- Ой, та хороший тут мені дворянина включати, крім тебе ніхто не знає. Ось всім цікаво, з ким там у діда роман. Коротше, подумав я, а чого мені кімнату щось не здати днем ​​- і гроші не зайві, і діда ощасливлені. З роботи встигну звалити ще. Ми з ним так помірно випили, все обговорили, як каже наш начальник, вин-вин сітуейшн.

- А чому в підсумку ти про след-то заговорив?

Бінго насупився, наче я йому наповнив про зубний.

- Так ми з дідом розбовталися у мене на кухні, коли квартиру показував. Він якийсь вчений радянський, все, зрозуміло, накрилося, але десь є завод, на якому щось працює, що він придумав. І я так зрозумів, чортівня ця переживе і діда, і нас з тобою, тому що, зрозуміло, з тих пір нічого не змінилося на заводі. Так він пишається, що крім дітей залишив слід. А я що залишу? Ну, добре якщо дітей, а в іншому, судячи з нинішньої ситуації, слід буде як від укусу комара: короткостроковий, але дратівливий. І тут мені здалося, вихід є. Якщо на тому світі мені слід не потрібен буде, то на цьому я як-небудь з собою домовлюся. А ось якщо з’ясується, що мені і там цей дід з питаннями своїми неприємними бути буде, то як заднім числом слід наруліть? Тому я і напружуюся з ранку. Завтра, думаю, роботу з цієї причини пропустити.

Я відразу вирішив, що не треба мені з таким дідом зустрічатися. Дуже шкідливий для спокійного життя людина. Проте одного разу перетнулися. Ці хвилини я запам’ятав на все життя.

Як ви розумієте, Бінго здав розпусної дідусеві одну зі своїх кімнат. Борис Сергійович влаштовував любов рази два-три в тиждень, найчастіше в один і той же час, попереджав заздалегідь про візит і залишав після себе ідеальний порядок. Нам навіть якось ставало соромно за власну розхлябаність і бардачний. Присутність діда ми пізнавали по вимитим чашкам, іноді келиху, якоїсь нової їжі в холодильнику і відкритим фіранкам на кухні. Найбільше нам хотілося з’ясувати, хто ж його обраниця. Ну як так?! Паличка, окуляри - і три рази в тиждень!!! До підглядання опуститися ми не посміли, але доля вирішила все сама.

Борис Сергійович був до межі педантичний, і якщо попереджав, що покине обитель в шість, то в шість нуль одну можна було заходити в порожню квартиру. Ми з Бінго на темі слідів в історії дуже подружилися і все частіше заміняли паб або його, або моєї кухнею. І ось якось умовно о шостій тридцять йдемо ми до нього в квартиру, знаючи, що дідусь півгодини як повинен виїхати. З нами в парадну заходить миловидна жінка років тридцяти, звичайна така, не описати крім як перехожа. Піднімаємося сходами і з’ясовується, що ми в одну квартиру. Так би мовити, сцена немее не придумаєш.

Ми тут же почали нахабно вивчати об’єкт любові нашого мешканця. Ні, ну прям хороша. І головне - ніяких утисків. Особа навіть не змінилося, коли ми встали у одних дверей. Хотіли якось звалити, ну хіба мало, помилився з часом Ромео, але не встигли. Двері відчинилися. Борис Сергійович був в розстебнутій сорочці, блідий і змучений.

- Вірочка, спасибі що приїхала, хлопчики вибачте, що затримався, зараз мені укол зроблять, і я піду, вибачте, недобре стало. Так ви проходите в кухню.

Борис Сергійович був один. Тільки стакан води на столі.

- Борис Сергійович, вб’є це вас коли-небудь, ну я ж вам уже сто разів говорила, так не можна. Старий ви для таких хвилювань.

Ми теж подумали, що якось не дуже винахідник виглядає. Пора закінчувати з любов’ю. І тут же вирішили самі літати, поки ось така з голкою не прийде з того світу витягувати.

Віра дістала якісь таблетки, штуку для вимірювання тиску, шприц і повела діда в його спальню. Незабаром вони повернулися. Віра намагалася переконати нашого діда:

- Борис Сергійович, все. Досить. Забороняю як лікар і як друг. Помрете прямо тут, згорите, а ви їй ще потрібні, як-небудь все владнається.

Борис Сергійович опустив голову:

- Ну дай я останній раз - і піду.

Він підійшов до вікна, стояв без руху хвилин п’ять, дивився кудись у двір, хоча я не дуже розумів, що там такого цікавого.

Я тихо запитав Віру:

- Куди він дивиться?

- Можна я розповім, Борис Сергійович?

Дід подивився на нас сумно-щасливими очима і спокійно погодився:

- Так тепер вже можна, все одно їду.

Віра різала без анестезії.

- Внучка там його гуляє.

У вас дитячий сад у дворику. Ось він і приїжджає на неї дивитися. Батьки так розлучилися, що їх з бабусею до онуки не пускають, тільки з судовими приставами, і кожен раз матуся придумує, як все зірвати. Ось він і їздить сюди весь час. Сидить годинами і дивиться, і дивиться…

Я ніколи думав, що моє серце може так оглушливо стукати. Гриміти в кожному капілярі. І ще сором… такий тупий, що свердлить, нескінченний сором. Потім я не витримав тиші:

- Борис Сергійович… навіщо ж… це ж… це ж так боляче…

Борис Сергійович глянув у вікно ще раз, одягнув піджак, подивився на нас тепло і змінив мій світ:

- Як вас звати?

- Саша.

- Боляче, Саша, в порожнє вікно дивитися, а в це просто важко. До побачення хлопці, Вірочка, давайте до метро разом дійдемо.

Борис Сергійович вийшов з квартири і більше ніколи не повертався.

Бінго довго мовчав, а потім сказав те, що жило в моїй голові:

-

Що ж ви робите, сволочі, що ж ви робите…

Кожен раз, проходячи цей двір, я дивлюся на вікно. Мені здається, воно вигоріло, як волосся у маленьких дітей, що бігають влітку під Cолнце. Вони не знають, звідки тепло. Так їм і неважливо. Тепло і добре.

Ну а Cолнце… Сонце рано чи пізно згорить, намагаючись нас зігріти.



ЩЕ ПОЧИТАТИ